Він відмовився доносити – його посадили. За ґратами він записав розповіді свідків розстрілу польських офіцерів у Катині й почав створювати Словник рим української мови. Своє довголіття пояснює тим, що від тривалих голодувань, коли «вже лишалися шкіра і кістки, у нього наростало нове тіло». Святослав Караванський* є найстаршим серед правозахисників Гельсінської групи і мовознавців, які обрали об’єктом дослідження українську мову. Він пише блоги, у яких застерігає світ.
![Караванський.jpg]()
Мовознавець Святослав Караванський зростав у російськомовній Одесі. Однак, слухаючи своїх батьків, Караванський рано зрозумів, що рідною їхньою мовою була українська. У хвилини нервового напруження батьки вживали українські вислови, за що сусіди часом називали їх «петлюрівцями».
«Очевидно, попервах батьки воліли спілкуватись українською. І згодом, уже у 20-ті роки, батько не раз говорив до мами по-українськи, та й у розмовах з іншими закидав українські слова. І все ж моєю рідною мовою треба вважати російську – з поправкою на «гекання» та ряд українізмів. Змалку я чув українські приказки, пісні, жарти – переважно від матері. А ще – в таких «російських» родинах, як-от наша, були незмінно присутні українські книжки, зокрема «Кобзар» Шевченка», – розповів Караванський в інтерв’ю поетесі Люцині Хворост.
Перший арешт: 16 років за ґратами
Коли настав час обирати професію, хлопець вирішив піти шляхом батька, який завжди був для нього зразком. Вступив до Одеського індустріального інституту. Однак швидко розчарувався, тому, щоб мати ще одну спробу, вирішив іти в армію.
Навіть не підозрюючи, що війна вже на порозі, Караванський добровольцем іде до війська й служить на півночі Білорусі. Потрапляє під перший удар гітлерівської армії, але дивом уникає полону.
У 1942 році він повертається до Одеси: вступає на літературний факультет. Знайомиться із нелегальним молодіжним гуртком, який має зв’язки з ОУН. Через свою довірливість потрапляє «на гачок» румунської розвідки і йде до Румунії.
До Одеси Караванський повертається вже після вигнання гітлерівців і намагається займатися мовознавством.
Радянський режим звинувачує його у «буржуазному націоналізмі». В обмін на волю пропонують співпрацю – доносити про настрої молоді. Караванський відмовляється і отримує 25 років таборів.
В ув’язненні Караванський, як і всі в’язні сталінських концтаборів, працює на лісоповалі, будує магістраль Тайшет та залізницю на річці Печорі і шиє спецодяг.
«Легше дихати» стає після смерті Сталіна. Караванський береться за написання віршів, казок, п’єс, робить переклади. Деякі твори вдається передати на волю, їх публікували в «Літературній газеті».
У 1954-му в таборі Святослав Караванський розпочинає масштабну роботу над «Словником українських рим».
«Безперечно, Караванський належить до подвижників. Він став на захист української мови, боровся за права українців на свою мову і за це був запроторений до концтаборів. Однак і там він продовжував працювати. Там він перекладав з англійської і Шекспіра, і Кіплінга, і Бернса», – каже мовознавець Лариса Масенко.
На 17-му році ув’язнення Караванського звільняють за амністією. Після таборів знайти роботу за покликанням було неможливо. Тому Караванський закінчує курси механіків ремонту обчислювальних машин і працює слюсарем. Згодом йому вдається влаштуватися перекладачем, а також позаштатним кореспондентом журналу «Україна». Втім, це були короткочасні підробітки, як тільки працедавці дізнавалися про його «минуле», звільняли.
Та, попри все, саме цей період життя Святослава Караванського видається напрочуд плідним. Він працює над книгою «Біографія слів», готує до друку збірку гуморесок і фейлетонів, перекладає роман Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». Нарешті дописує «Словник українських рим».
Досі в Україні нічого подібного не створювали: Караванський самостійно склав близько 60 000 римованих пар слів.
Друге ув’язнення: його погляди лише «зміцніли й загартувалися»
У 1961 році Караванський одружується із «унікальною жінкою, мужньою, розумною та великою одеситкою» Ніною Строкатою, яка потім стала його найпалкішим захисником.
У цей час він активно займається організацією святкування ювілею Миколи Лисенка, збирає українські книги для того, щоб надіслати їх на Кубань, виступає за дублювання фільмів українською.
У 1965 році активно бореться за викладання у навчальних закладах українською. Тоді виходить «Закон про мову», згідно з яким, основна мова у вищій школі – російська, а в школах викладання українською – лише за бажанням батьків. Протестуючи проти русифікації навчальних закладів, пише статтю «Про одну політичну помилку».
«Він пише листа до прокурора Глуха з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра освіти Даденкова. Цей лист читає «Голос Америки» і Радіо Свобода», – розповідає мовознавець, письменник і колишній політв’язень Олекса Різників, який у той час працював викладачем.
До Караванського приходять з обшуками, але нічого, за що можна було б арештувати, не знаходять. Обурений безпідставним обшуком, Святослав Караванський надсилає протест у всі офіційні органи і вручає відповідні листи консулам Польщі та Чехословаччини.
Щоб змусити його замовкнути, влада скасовує амністію: прокурор заявляє про «помилкове» звільнення Караванського. Його арештовують прямо на вулиці, без суду й слідства відправляють досиджувати 9 років до табору суворого режиму.
![]()
Святослав Караванський, український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, автор самвидаву. Багатолітній в’язень концтаборів СРСР 1944–1960, 1965–1979 років. З 1979 року — в еміграції.
«Я нічим не насолив дикунській владі. Вона мені насолила. Я ніколи не був «совєтським громадянином». Я не мав вибору. Це так. Але не обирав ні совєтських вождів, ні совєтського способу життя.
Як я міг бути щирим прихильником деспотичної влади, коли сам належав до категорії приречених на знищення? «Ліс рубають – тріски летять»: так пояснювали щирі «совєтські громадяни» трагедію Голодомору. А коли «тріска» має розум, хіба аплодує вона своїм рубакам? Я не аплодував», – розповів Святослав Караванський в одному інтерв’ю.
Під час другого ув’язнення у Караванського помирає батько. Однак адміністрація тюрми, попри голодування в’язня, не пускає його на похорони. Єдина розрада – побачення з дружиною, яка з Одеси приїжджає до Володимирської тюрми. Тюремники ж всіляко перешкоджали і без того нечастим зустрічам подружжя.
«У грудні 1967 року, коли Ніні відмовили у побаченні з чоловіком, вона написала заяву начальнику табору і копію Генсекретарю ЦК КРПС Леоніду Брежнєву: «Оскільки ви за 18 років не можете виправити мого чоловіка, то прошу його розстріляти, а не знущатися з нього». Цілий світ облетіла ця «цікава» заява її», – згадує Олекса Різник.
КДБ кілька разів марно намагається переконати Ніну Строкату покинути ув’язненого чоловіка. А 6 грудня 1971 року її саму арештовують і присуджують чотири роки таборів.
У «Володимирському централі» Караванський пише статтю про розстріли польських офіцерів у Катині на основі свідчень в’язнів – учасників і свідків трагедії. Система розуміє «небезпечність» Караванського і в 1969-му йому присуджує ще п’ять років тюрми і три роки таборів особливого режиму.
Тож, до Української Гельсінської групи він приєднується в ув’язненні – у лютому 1979 року.
«Через рік-півтора завершується строк Караванського, який загалом дорівнює близько 30 років. Ми змушені запитати: чи органи КДБ не продовжать йому цей строк іще на 10-15 років? Адже ж Святослав Караванський не приховує, що він не зрікся своїх націоналістичних переконань – вони в нього лише зміцніли та загартувались. Йому також добре відомо, що за радянським законами ці переконання, як і їхня пропаганда, не є злочином», – йдеться у меморандумі Української Гельсінської групи 1976 року.
Караванський один працює, як велика мовознавча інституція
Нарешті, після 31 року неволі Святослава Караванського звільняють. У листопаді 1979 року подружжя емігрує до США. Радянська влада позбавляє їх громадянства.
![]()
Фото: Святослав і Ніна Караванські (Ніна Строката), 1980 рік
«Я тоді була в Москві і їх ніби як проводжала. Це було вигнання, але він – людина, яка все життя просиділа в тюрмах, виїжджав з легким серцем, з надією хоч трошки вдихнути свободи. На диво, він здавався дуже молодим і гарним. Він був спокійним, не був зламаним, не був пригніченим. Я пригадую цю його заклопотаність, все журився: які книжки лишити, а які взяти. Людині, яка займається науковою працею і мовними питаннями, дуже важко було розлучатися зі своїми книгами, а всі вивезти з собою не можна було», – згадує дружина дисидента Миколи Руденка Раїса Руденко.
На чужині Святослав Караванський продовжує боротьбу. Разом з дружиною вони працюють на Українському радіо та в газеті «Шлях перемоги». За кордоном Караванський публікує низку праць з мовознавства.
Святослав Караванський один працює як велика мовознавча інституція, говорить Лариса Масенко. Він зробив величезний внесок у розвиток української мови, сьогодні його працями користуються не лише філологи.
«Він фактично першим видав словник синонімів української мови, адже в українській мові дуже довго не було синонімічного словника. Була величезна прогалина в мовознавчій науці. Він називається «Практичний словник синонімів української мови». Він вийшов, здається, навіть трохи раніше або, можливо, паралельно з тим, який видали в Академії наук. Але над цим словником академічним працювали близько 10 осіб. А ось Святослав Караванський упорядкував цілий словник один», – розповідає Масенко.
«Коли не я – то хто?»
Нині Святослав Караванський живе і працює в техаському Дентоні. У свої 96 їздить на скутері і пише блоги. А про свою невтому працю каже так само, як добровольці, які пішли захищати Україну: «Коли не я – то хто?».
Ось деякі цитати з блогів Караванського:
Про мову
«Українська мова мала й має низку мовних рис, які змушували наших молодших «старших» братів вдаватися до забороненого у цивілізованому світі мовного геноциду – лінгвоциду, який ішов у парі зі сталінським періодом історії СССР. Лінгвоцид української мови та інших «республіканських» мов був насправді державною політикою країни перемігшого соціялізму».
Про психологію агресії
«Гібридна війна – це не бліцкриґ. Її розраховано на роки, а то й на десятиліття. Помаленьку доводити жертву до руїни, а тоді захопити її голими руками. Шибздик продумав усе, і не буде поки що міняти тактики. Як він може міняти СВІЙ винахід, коли цей винахід дав йому Крим, посадив бандитів Донбасу за один стіл з панею Меркель і паном Олландом, а в перспективі, як премію, обіцяє Україну. І майже без утрат. Подумаєш, кілька сот чеченців чи бурятів ляже кістьми. Так їх і так треба б нищити, бо не годяться до рабської праці».
Про Росію і Європу
«РФ – Росія сьогодні – це фашистська держава, подібна до ІІІ Райху Гітлера. Рейхстаг ІІІ Райху не мав опозиційних партій. У російській Думі – так само. ІІІ Райх мав одного фюрера – керівника держави. Те саме й у РФ. ІІІ Райх мав одну ідеологію, ніби віру, викладену у книзі Гітлера «Майн Кампф». РФ має попа Кирила, який ширить у державі одну ідеологію «Русскій мір». Росія далека від демократії, як небо від Землі. Росія далека від ціннощів Європи й Америки, від ціннощів справедливости, гуманізму й верховенства права. Росія розколює Європу. Європейці, будьте пильні!»
Про майбутнє
«Зараз іде війна. Але вона рано чи пізно скінчиться. Росія не виграє цієї війни. Позаземні сили не допустять цього. Крим буде повернуто Україні. Сибір, Кубань і Далекий Схід дістануть автономію. Калінінградська область відійде до Європи. Це буде історичний період, який сприятиме Україні думати про свою державну мову».
Своє довголіття Святослав Караванський пояснює так: «Я багато голодував у таборах, бувало й по місяцю. Лишалася шкіра й кості. А тоді наростало нове тіло, нові клітини. Коли прийшла старість, ці молоді клітини не хочуть вмирати і не дають вмирати й старшим клітинам. Тому й живу і, мабуть, ще буду жити».
«Кожен горить на віку, як уміє,
Інший хвилину, а інший – весь вік,
Тільки б не скиглив, тільки б хай діяв!
Тільки б знав твердо, що він – чоловік!»
Ярослава Трегубова, Радіо Свобода
*Святослав Йосипович Караванський (24 грудня 1920, Одеса — 17 грудня 2016, Балтимор, США) — український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, автор самвидаву. Народився 24 грудня 1920 року в м. Одесі в сім'ї інженера. Середню школу закінчив в Одесі 1938 року. Вчився в Одеському індустріальному інституті, а з 1939 ще й на заочному підвідділі інституту чужоземних мов. Багатолітній в'язень концтаборів СРСР 1944—1960, 1965—1979. Член ОУН. З 1979 р. — був в еміграції.
«Очевидно, попервах батьки воліли спілкуватись українською. І згодом, уже у 20-ті роки, батько не раз говорив до мами по-українськи, та й у розмовах з іншими закидав українські слова. І все ж моєю рідною мовою треба вважати російську – з поправкою на «гекання» та ряд українізмів. Змалку я чув українські приказки, пісні, жарти – переважно від матері. А ще – в таких «російських» родинах, як-от наша, були незмінно присутні українські книжки, зокрема «Кобзар» Шевченка», – розповів Караванський в інтерв’ю поетесі Люцині Хворост.
Перший арешт: 16 років за ґратами
Коли настав час обирати професію, хлопець вирішив піти шляхом батька, який завжди був для нього зразком. Вступив до Одеського індустріального інституту. Однак швидко розчарувався, тому, щоб мати ще одну спробу, вирішив іти в армію.
Навіть не підозрюючи, що війна вже на порозі, Караванський добровольцем іде до війська й служить на півночі Білорусі. Потрапляє під перший удар гітлерівської армії, але дивом уникає полону.
У 1942 році він повертається до Одеси: вступає на літературний факультет. Знайомиться із нелегальним молодіжним гуртком, який має зв’язки з ОУН. Через свою довірливість потрапляє «на гачок» румунської розвідки і йде до Румунії.
До Одеси Караванський повертається вже після вигнання гітлерівців і намагається займатися мовознавством.
Радянський режим звинувачує його у «буржуазному націоналізмі». В обмін на волю пропонують співпрацю – доносити про настрої молоді. Караванський відмовляється і отримує 25 років таборів.
В ув’язненні Караванський, як і всі в’язні сталінських концтаборів, працює на лісоповалі, будує магістраль Тайшет та залізницю на річці Печорі і шиє спецодяг.
«Легше дихати» стає після смерті Сталіна. Караванський береться за написання віршів, казок, п’єс, робить переклади. Деякі твори вдається передати на волю, їх публікували в «Літературній газеті».
У 1954-му в таборі Святослав Караванський розпочинає масштабну роботу над «Словником українських рим».
«Безперечно, Караванський належить до подвижників. Він став на захист української мови, боровся за права українців на свою мову і за це був запроторений до концтаборів. Однак і там він продовжував працювати. Там він перекладав з англійської і Шекспіра, і Кіплінга, і Бернса», – каже мовознавець Лариса Масенко.
На 17-му році ув’язнення Караванського звільняють за амністією. Після таборів знайти роботу за покликанням було неможливо. Тому Караванський закінчує курси механіків ремонту обчислювальних машин і працює слюсарем. Згодом йому вдається влаштуватися перекладачем, а також позаштатним кореспондентом журналу «Україна». Втім, це були короткочасні підробітки, як тільки працедавці дізнавалися про його «минуле», звільняли.
Та, попри все, саме цей період життя Святослава Караванського видається напрочуд плідним. Він працює над книгою «Біографія слів», готує до друку збірку гуморесок і фейлетонів, перекладає роман Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». Нарешті дописує «Словник українських рим».
Досі в Україні нічого подібного не створювали: Караванський самостійно склав близько 60 000 римованих пар слів.
Друге ув’язнення: його погляди лише «зміцніли й загартувалися»
У 1961 році Караванський одружується із «унікальною жінкою, мужньою, розумною та великою одеситкою» Ніною Строкатою, яка потім стала його найпалкішим захисником.
У цей час він активно займається організацією святкування ювілею Миколи Лисенка, збирає українські книги для того, щоб надіслати їх на Кубань, виступає за дублювання фільмів українською.
У 1965 році активно бореться за викладання у навчальних закладах українською. Тоді виходить «Закон про мову», згідно з яким, основна мова у вищій школі – російська, а в школах викладання українською – лише за бажанням батьків. Протестуючи проти русифікації навчальних закладів, пише статтю «Про одну політичну помилку».
«Він пише листа до прокурора Глуха з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра освіти Даденкова. Цей лист читає «Голос Америки» і Радіо Свобода», – розповідає мовознавець, письменник і колишній політв’язень Олекса Різників, який у той час працював викладачем.
До Караванського приходять з обшуками, але нічого, за що можна було б арештувати, не знаходять. Обурений безпідставним обшуком, Святослав Караванський надсилає протест у всі офіційні органи і вручає відповідні листи консулам Польщі та Чехословаччини.
Щоб змусити його замовкнути, влада скасовує амністію: прокурор заявляє про «помилкове» звільнення Караванського. Його арештовують прямо на вулиці, без суду й слідства відправляють досиджувати 9 років до табору суворого режиму.
Святослав Караванський, український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, автор самвидаву. Багатолітній в’язень концтаборів СРСР 1944–1960, 1965–1979 років. З 1979 року — в еміграції.
«Я нічим не насолив дикунській владі. Вона мені насолила. Я ніколи не був «совєтським громадянином». Я не мав вибору. Це так. Але не обирав ні совєтських вождів, ні совєтського способу життя.
Як я міг бути щирим прихильником деспотичної влади, коли сам належав до категорії приречених на знищення? «Ліс рубають – тріски летять»: так пояснювали щирі «совєтські громадяни» трагедію Голодомору. А коли «тріска» має розум, хіба аплодує вона своїм рубакам? Я не аплодував», – розповів Святослав Караванський в одному інтерв’ю.
Під час другого ув’язнення у Караванського помирає батько. Однак адміністрація тюрми, попри голодування в’язня, не пускає його на похорони. Єдина розрада – побачення з дружиною, яка з Одеси приїжджає до Володимирської тюрми. Тюремники ж всіляко перешкоджали і без того нечастим зустрічам подружжя.
«У грудні 1967 року, коли Ніні відмовили у побаченні з чоловіком, вона написала заяву начальнику табору і копію Генсекретарю ЦК КРПС Леоніду Брежнєву: «Оскільки ви за 18 років не можете виправити мого чоловіка, то прошу його розстріляти, а не знущатися з нього». Цілий світ облетіла ця «цікава» заява її», – згадує Олекса Різник.
КДБ кілька разів марно намагається переконати Ніну Строкату покинути ув’язненого чоловіка. А 6 грудня 1971 року її саму арештовують і присуджують чотири роки таборів.
У «Володимирському централі» Караванський пише статтю про розстріли польських офіцерів у Катині на основі свідчень в’язнів – учасників і свідків трагедії. Система розуміє «небезпечність» Караванського і в 1969-му йому присуджує ще п’ять років тюрми і три роки таборів особливого режиму.
Тож, до Української Гельсінської групи він приєднується в ув’язненні – у лютому 1979 року.
«Через рік-півтора завершується строк Караванського, який загалом дорівнює близько 30 років. Ми змушені запитати: чи органи КДБ не продовжать йому цей строк іще на 10-15 років? Адже ж Святослав Караванський не приховує, що він не зрікся своїх націоналістичних переконань – вони в нього лише зміцніли та загартувались. Йому також добре відомо, що за радянським законами ці переконання, як і їхня пропаганда, не є злочином», – йдеться у меморандумі Української Гельсінської групи 1976 року.
Караванський один працює, як велика мовознавча інституція
Нарешті, після 31 року неволі Святослава Караванського звільняють. У листопаді 1979 року подружжя емігрує до США. Радянська влада позбавляє їх громадянства.
Фото: Святослав і Ніна Караванські (Ніна Строката), 1980 рік
«Я тоді була в Москві і їх ніби як проводжала. Це було вигнання, але він – людина, яка все життя просиділа в тюрмах, виїжджав з легким серцем, з надією хоч трошки вдихнути свободи. На диво, він здавався дуже молодим і гарним. Він був спокійним, не був зламаним, не був пригніченим. Я пригадую цю його заклопотаність, все журився: які книжки лишити, а які взяти. Людині, яка займається науковою працею і мовними питаннями, дуже важко було розлучатися зі своїми книгами, а всі вивезти з собою не можна було», – згадує дружина дисидента Миколи Руденка Раїса Руденко.
На чужині Святослав Караванський продовжує боротьбу. Разом з дружиною вони працюють на Українському радіо та в газеті «Шлях перемоги». За кордоном Караванський публікує низку праць з мовознавства.
Святослав Караванський один працює як велика мовознавча інституція, говорить Лариса Масенко. Він зробив величезний внесок у розвиток української мови, сьогодні його працями користуються не лише філологи.
«Він фактично першим видав словник синонімів української мови, адже в українській мові дуже довго не було синонімічного словника. Була величезна прогалина в мовознавчій науці. Він називається «Практичний словник синонімів української мови». Він вийшов, здається, навіть трохи раніше або, можливо, паралельно з тим, який видали в Академії наук. Але над цим словником академічним працювали близько 10 осіб. А ось Святослав Караванський упорядкував цілий словник один», – розповідає Масенко.
«Коли не я – то хто?»
Нині Святослав Караванський живе і працює в техаському Дентоні. У свої 96 їздить на скутері і пише блоги. А про свою невтому працю каже так само, як добровольці, які пішли захищати Україну: «Коли не я – то хто?».
Ось деякі цитати з блогів Караванського:
Про мову
«Українська мова мала й має низку мовних рис, які змушували наших молодших «старших» братів вдаватися до забороненого у цивілізованому світі мовного геноциду – лінгвоциду, який ішов у парі зі сталінським періодом історії СССР. Лінгвоцид української мови та інших «республіканських» мов був насправді державною політикою країни перемігшого соціялізму».
Про психологію агресії
«Гібридна війна – це не бліцкриґ. Її розраховано на роки, а то й на десятиліття. Помаленьку доводити жертву до руїни, а тоді захопити її голими руками. Шибздик продумав усе, і не буде поки що міняти тактики. Як він може міняти СВІЙ винахід, коли цей винахід дав йому Крим, посадив бандитів Донбасу за один стіл з панею Меркель і паном Олландом, а в перспективі, як премію, обіцяє Україну. І майже без утрат. Подумаєш, кілька сот чеченців чи бурятів ляже кістьми. Так їх і так треба б нищити, бо не годяться до рабської праці».
Про Росію і Європу
«РФ – Росія сьогодні – це фашистська держава, подібна до ІІІ Райху Гітлера. Рейхстаг ІІІ Райху не мав опозиційних партій. У російській Думі – так само. ІІІ Райх мав одного фюрера – керівника держави. Те саме й у РФ. ІІІ Райх мав одну ідеологію, ніби віру, викладену у книзі Гітлера «Майн Кампф». РФ має попа Кирила, який ширить у державі одну ідеологію «Русскій мір». Росія далека від демократії, як небо від Землі. Росія далека від ціннощів Європи й Америки, від ціннощів справедливости, гуманізму й верховенства права. Росія розколює Європу. Європейці, будьте пильні!»
Про майбутнє
«Зараз іде війна. Але вона рано чи пізно скінчиться. Росія не виграє цієї війни. Позаземні сили не допустять цього. Крим буде повернуто Україні. Сибір, Кубань і Далекий Схід дістануть автономію. Калінінградська область відійде до Європи. Це буде історичний період, який сприятиме Україні думати про свою державну мову».
Своє довголіття Святослав Караванський пояснює так: «Я багато голодував у таборах, бувало й по місяцю. Лишалася шкіра й кості. А тоді наростало нове тіло, нові клітини. Коли прийшла старість, ці молоді клітини не хочуть вмирати і не дають вмирати й старшим клітинам. Тому й живу і, мабуть, ще буду жити».
«Кожен горить на віку, як уміє,
Інший хвилину, а інший – весь вік,
Тільки б не скиглив, тільки б хай діяв!
Тільки б знав твердо, що він – чоловік!»
Ярослава Трегубова, Радіо Свобода
*Святослав Йосипович Караванський (24 грудня 1920, Одеса — 17 грудня 2016, Балтимор, США) — український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, автор самвидаву. Народився 24 грудня 1920 року в м. Одесі в сім'ї інженера. Середню школу закінчив в Одесі 1938 року. Вчився в Одеському індустріальному інституті, а з 1939 ще й на заочному підвідділі інституту чужоземних мов. Багатолітній в'язень концтаборів СРСР 1944—1960, 1965—1979. Член ОУН. З 1979 р. — був в еміграції.
