ПРО ЦЕ ТРЕБА ПИСАТИ!У гірській глибинці Закарпаття мешкає 89-річний Іван Мирон, останній живий в’язень із групи зраджених і арештованих 1951-го року 18-ти ОУНівців, який відбув 25 років у ГУЛАГу і досі не реабілітований Україною...![]()
Чи побачить Іван Мирон рішення «іменем України» про те, що він вже не є її «ворогом»? Хоча б з нагоди 100-річчя проголошення Карпатської України та свого 90-річчя, котре відзначатиме 9 березня 2019 року, до слова, в день народження улюбленого ним Кобзаря? Іван Мирон полюбляє жартувати з гостями, що планує жити до ста років, мовляв, має добре загартування, і ніби як доказ тисне руку своєю міцною правицею, а ми його обіймаємо…Ця історія більше ніж про Мову. Нашою мовою і ангели говорять…![]()
«Мова… Нашою мовою і ангели говорять… Ми там, у Сибіру, між собою говорили українською. А з іншими – вже як вийде. У таборах були різні народи. Найбільше товаришували з литовцями. Найближчі нам і по вірі, і по природі. “Лісові брати“, йо! А вічно ті хотіли якийсь між нами клин вбити, та не вдавалося…
![]()
Українці ж гуртувалися, та в нас і організація така, “тихонька“, була, помагали один одному. Бунтували українці». 89-річний Іван Мирон, останній живий в’язень із групи зраджених і арештованих 1951-го року 18-ти ОУНівців, який відбув 25 років у ГУЛАГу і досі не реабілітований Україною.
![]()
У гірській глибинці Закарпаття мешкає 89-річний Іван Мирон, останній живий в’язень із групи зраджених і арештованих 1951-го року 18-ти ОУНівців, який відбув 25 років у ГУЛАГу і досі не реабілітований Україною.
Стрімка і «кручена» дорога із селища Великий Бичків, що на Рахівщині, крізь сніги веде в маленьке гірське село Росішка. Ми відвідуємо цю дивовижно мальовничу і водночас якусь так щиро скромну місцину задля зустрічі з живою легендою українського патріотичного руху – Іваном Мироном – у березні, але сніги тут по коліно. Саме ними щодня до маленької кринички, котра не замерзає і в найлютіші морози й ніколи не пересихає у спеку, ходить по воду цей чоловік, досі міцний і жвавий.
![]()
До його хати – крута стежка, у саму ж хатину зайдемо неодмінно з поклоном – низькі двері характерні для гуцульських хат, і для родинного обійстя Миронів зокрема. Поблизу хати – споруда для господарства, біля неї чорнява кудлата Кудря гавкає не зло, а радіє тому, що з хати вийшов господар. Іван Мирон мружиться на сонці, подає міцну й дуже натруджену правицю для привітання. За мить нею ж змахне сльозу: ми передаємо йому червоно-чорного прапора, підписаного на фронті молодими вояками-добровольцями, котрі боронять Україну сьогодні. Він складає прапор і притискає до серця, цей прапор УПА. За зв’язок із бойовим крилом Організації Українських Націоналістів Іван Васильович і пішов у Сибір.
![]()
«Інше життя було, любов до землі була, доки не прийшли вони з тою колективізацією. Люди ґаздували собі, тримали худобину, хтось менше землі мав, хтось більше, то і податок більший платив… А потім: косиш на своєму полі за п’яту копицю: чотири віддаєш, а лише одна, п’ята, тобі. А як приймали у той колгосп? Заводили в темну кімнату, садовили за стіл, давали папір і ручку: пиши, що хочеш у калхоз. А, не хочеш? Тоді казали: “Клади руку на стіл, рубати будемо, от як будеш каліка – можеш не іти в калхоз, там каліки не потрібні, там працювати треба”. То так і прийшла Анна, вдовиця, якось питала мене, чи маю їй дати сірників. Відібрали землю, скільки того клаптика було. Привели її, обіцяли корову справити, а і чоловічка найти, говорила їм, що лише дайте спокій. Кажуть: клади руку, відотнемо, нам калік не треба, а вона обидві руки поклала і не відхопила, коли підняв сокиру, та й страх на них напав. А я собі думаю: така жінка рук не відсмикнула, а я, чоловік, маю давати їм присягу?».
![]()
Всю розмову Іван Мирон не випустить прапора з рук, а поки припрошує в хату. Сюди, до батьківського дому, він повернувся тільки 1976-го. 25 років – найкращих, найпродуктивніших для чоловіка, з 22 до 47 літ, минули в пекельних умовах сталінських таборів під коротким, але значущим грифом «строгий режим». З Карпат через Львів у Харків, Новосибірськ, Красноярськ, етап по Єнісєю до Норільська, а далі «озерлаг», Іркутськ, Мордовія – географія тих «мандрів». А починалася та історія в Карпатських горах, на Закарпатській Гуцульщині…
«Тут, у горах, люди завжди любили свободу. Такий у нас характер. І так тяжко нам то було, що як в рабство взяли, в кріпацтво. Та колективізація – чуже, як чиряк, рана, і боялися її. У Святому Письмі сказано: плодіться і множтеся, живіть на землі й володійте нею. А якщо Бог дав щось, то до того дав і любов. А ж то біля хати, на твоїй землі, вклали чотири стопці – й оце дідове-батькове уже не твоє, а до праці ідеш як робітник, не до свого. Так втрачається любов».
Його арештували в травні 1951-го, разом з 17-ма іншими. Шістьом, серед яких був і Іван Мирон, дали найбільше покарання – 25 років суворого режиму (ще суворішим заходом був тільки розстріл), і він буде єдиним, хто «досидить» до кінця, бо так і не покається, через що не буде звільнений за амністією з нагоди смерті Сталіна.
«До смерті Сталіна геть нам тяжко було: ні вихідних, нічого, обшуки, трясли все. Такий режим, що прийшов у барак, обшук, маєш годину до відбою, барак замикають, лиш бочку принесуть для туалету, а вранці підйом на роботу, і так щодня».
![]()
Свої найтяжчі вироки, як-от за «вчинення терористичних актів», «контрреволюційну й антирадянську діяльність» та, звісно ж, «зраду Батьківщини» дістане за те, що боровся проти колективізації, не забажав іти в радянську армію та обороняв краян від поневолення «совітами», словом – був справжнім українцем, який не визнавав фактичну окупацію. «Чи я міг скласти присягу армії ворога? Відповідь була очевидна. Тому і звернувся до хлопців, про яких знав, боротьба яких мені була зрозуміла», – так 21-річний Іван Мирон, який і раніше контактував з українськими повстанцями та здійснював певні завдання, перейшов у підпілля, став зв’язковим ОУН УПА в Карпатах і виконував завдання на території Закарпаття і Франківщини.
«Мова… Нашою мовою і ангели говорять… Ми там, у Сибіру, між собою говорили українською. А з іншими – вже як вийде. У таборах були різні народи. Найбільше товаришували з литовцями. Найближчі нам і по вірі, і по природі. “Лісові брати“, йо! А вічно ті хотіли якийсь між нами клин вбити, та не вдавалося… Українці ж гуртувалися, та в нас і організація така, “тихонька“, була, помагали один одному. Бунтували українці».
Іван Мирон отримав найважчі статті, бо ж саме він роззброїв охоронця сільради, відібравши карабін із набоями. А це – «бандитизм». За це – вирок за рішенням суду, котре досі фактично в силі. Потрапивши як справжній бандерівець «до білих ведмедів», Іван Мирон втрапив у вир легендарного бунту в ГУЛАГу, піднятого саме українцями.
![]()
«Норильське повстання з чого почалося – з пісні! Нас вивели на нічну зміну (ну як нічну, тоді сонце вже не заходило, то ж за Полярним колом, той Таймирський півострів), половину зони вже перевели з робочої частини в житлову, і в них лишилася після роботи ще година до відбою, то вони пішли співати за барак. Знаєте, хоч заспівати б, бо чи сумує українець, а чи радіє, то все хотів би співати. То співають, і йде зміна конвою та кричить: “Замалчать!“ А хлопці співають! Конвойний взлився і чергу з автомата пустив, то одного волиняка й убив, декого поранив. А ми на роботі почули це і знаємо, що коли стрілянина – то не просто, то когось мусили вбити. Взнали то й покидали всі роботу (будували будинки кількаповерхові), у двох таборах великих, 4-му і 5-му. З того почалося повстання: ми не пішли у зону, лишилися на роботі, але працю лишили, покидали інструменти, а в самій зоні люди не йшли до роботи.
Так зробили забастовку, але то переросло в повстання, адміністрація повтікала з табору, нам видали тільки штрафний пайок, тобто голодний пайок, і один зі Східної України сказав: треба написати людям, які тут близько ходять, що нас голодом морять. Андрій Скрипка (односелець, який ішов у одній з Мироном справі – прим. авт.) сказав: моментом зробимо. То взяли толі і рубероїду, написали, через вікна просилили і так показали людям, то вони припинили. А забастовка тривала. Прилетів до нас заступник міністра кольорової металургії генерал Понюков, який раніше був начальником ГОРлага (государственные особо-режимные лагеря), тобто тих, де політичні в’язні. На той момент повстали вже три табори: два ці, в яких по 4,5-5 тисяч в’язнів і жіночий, де 6800 ув’язнених (одна каторжанка потім ще в Бичків повернулася, я застав її ще). Понюкова знали ще старі арештанти, бо ж ці табори почалися ще в 1934-му. То домовилися так, що ми вертаємося в зону, але за умови, якщо нам зроблять коридор і чіпати ніхто не буде.
Про того Понюкова розповідали старші в’язні, що він у 40-х роках був відомий тим, що дуже любив потішитися на роботі. Про його слабкість знала адміністрація табору, і коли він прибував, виводила “доходяг“ ніби в баню, вишиковували їх, він постріляє-постріляє, подивиться, як вони вмирають, і їде собі, а там за ним уже прибирають. Тоді я подумав: якщо він такий, що піднявся від ГОРлага до замміністра, то, певно, всі вони такі, та, по правді, так і є, була в них якась кругова порука. Так, одному нашому хлопцеві, Василеві, який був у бою, де всього лише одного чекіста вбили і одного поранили, коли вивели з камери і поставили до стінки, сказали: смертна кара заміняється 20-ма роками “особого режима“, то той документ був за підписом Ворошилова. Видно, система робила так, аби всі мали в тому участь…
А повстання тривало. Вони хотіли вивести іноземців, виокремити німецьких військополонених, японських, мадярські були і жандарми, і військовополонені, та й інші. Якби вивели, то, певно, з нами б розправилися скорше. Уже були сформульовані наші вимоги, бо ж той режим нас убивав. Японці ж якимось чином домоглися, аби з них, іноземців, склали окрему бригаду. А потім і сказали адміністрації: їхні (тобто наші) вимоги справедливі, а не виконаєте – і ми не йдемо до роботи. Вони кілька разів хотіли взяти нас штурмом, оточили зону, напали, більшість бараків захопили, попідпирали двері, але ми здійняли шум і рушили на них, що вони з великим страхом почали тікати, що браму не зачинили, і так тікали, що їхня ж пожежна машина розчавила одного майора. А інший заскочив у “запретную зону“ і зачепився за колючий дріт та так перелякався, що вистріляв всю обойму у власну ж шинелю. Та так той штурм і закінчився, приїхала московська комісія, сіла за столами, за нею – військо, пообіцяла, що не будуть карати бунтарів і будуть домовлятися.
Пообіцяли, що буде 8-годинний робочий день, що будуть переглядати справи і відпускати невинних (як я усе кажу – тих професорів, яким за відмову “співпрацювати“ давали по 10 літ за рішенням “особого совещания“), і 4 вихідних на місяць дадуть, і се, і то… Я був у першому етапі з 5-го табору в 4-й, не знаю, де ся діли ті іноземці, але з бараку ми бачили, як людей сортують і забирають – не дотримали слова. А потім 5-й табір взяли боєм, було десь 100 вбитих і 200-300 поранених. Піднявся і “третій каторжанський“, його теж узяли, але лише через два місяці. Людям казали: “Не слухайте тих бандерівців!“ У 4-му був такий вчитель Грицяк, який взявся керувати тими процесами, комітет зібрався, і вирішили виходити без бою, нас по тундрі розвезли сотнями. А потім вертали і сортували, потім по 5. Били сильно, самі ж в’язні, які помагали тюремникам, їх звали “суки“. Відвезли в інший табір, “Надєжда“, там ми зустріли тих, хто вижив у 5-му… Так ми потрапили на штрафний, на Колиму половину відвезли, а нас – у вугільну шахту… А вже потім вони брали “третій каторжанський“ без танків, машинами з високими бортами, і хлопці, коли машина попри них ішла, бачили, що солдатам автомати були приковані до рук. Бо коли ішов бій на 5-му таборі, наші хлопці стояли не відступаючи, плотом (пліт – паркан закарпатською говіркою – прим. авт.), і чекісти рушилися, була сутичка навпереміш, наш відчайдух таки вирвав автомата, але перший й упав…
Так почалося Норильське повстання, за першою була друга фаза… Але режим таки змінився. Стало чотири вихідні у місяць, і не те, як раніше – два листи в рік, і ні один не дістанеш, і наш бичківець (Великий Бичків – селище поблизу Росішки – прим. авт.) дав знати родині, то вже пішли мені листи… Отже, на “штрафняк“, потім у шахту, потім знову в містечко, а відтак уже як доходягу-інваліда на материк, в Іркутську область».
![]()
Іван Мирон є героєм спогадів інших українських політв’язнів. Це моторошні оповіді про те, як через відмову привітатися з чекістом, сказавши «вітається першим той, хто зайшов», отримав чотири доби карцеру, які провів без їжі та води, товариші потім відпоювали його чаєм, притискаючи ложкою опухлого язика, котрий займав всього рота. А ще, як тюремники не подужали зняти з нього натільного хрестика – просто не могли доторкнутися, як і заповідав священик, теж ув’язнений, мовляв, «цього хрестика з тебе ніхто не зніме, просто повір». «Віра. Вона рятувала», – так коротко Іван Мирон відповідає на питання про те, що допомогло зберегти себе в нелюдських умовах совітських катівень.
«Віра нас тримала. Доки ми з Богом – Бог помагає. Хто втрачав віру в Бога – той переходив на бік ворогів, то лиш там проповідували “Бога нєт“. А ми вірили. І жили. І там, у таборах, і в тих дорогах, де ми до того ходили, часто так бувало, що нас хтось оберігав. Василь Грицак, наш залишенець, який зостався й після того, як нас узяли та й інших убили, розповідав, що як був у лісі, ішов по завданню, зупинився відпочити та й заснув, то білочка йому на груди стрибала, раз за разом, аж доки не подумав, що тут щось непросте, прокинувся, відійшов трохи далі й побачив, що “опєргрупа“ іде й оточує те місце, де він спав».
Сам герой мемуарів, згадує і Левка Лук’яненка, братів Горинів… Розповідаючи, як його перевели вже у мордовські табори, каже: «Там ми вже і хлопців-шістдесятників дочекалися. Хороші хлопці…»
«У 1956-му році Хрущову, якому в світі так, як і Путіну тепер, мало хто хотів потиснути руку, довелося випустити тисячі політв’язнів. Після смерті Сталіна випускали “битовиків“ (у мові ГУЛАГу на протиставлення “політичним“ – звичайні кримінальні злочинці, які відбували покарання за крадіжки, розбої, вбивства тощо – прим. авт.), а наших, політичних – лише тих, хто мав термін до 5 років. У нашій справі був один такий, який пішов лише за те, що “знав, а не сказав“. Випускали ще, може, так званих “пособників“, ну, і тим, хто здався, поблажка була. А я так потрапив, що мене скрутили, се точно ж не здався, то хіба покаяння треба складати. Ні, я таке не написав. “Почєму нє осуждаєтє своєго прошлава?“ — питали. Я відповів, що захист свого народу я злочином не вважаю і вини своєї не бачу. “Ах, какой защітнік! Україна сейчас свабодна, не нуждаєцца в защітє“. Я відповів, що якби Україна була вільною, то мене б не тримали в Сибіру та Мордовії. І додав: Індія зараз не відсилає своїх в’язнів відбувати покарання у Великій Британії. “Какой ви політзаключьонний, ви гасударствєнний прєступнік!“ Словом, після моїх сперечань я лишився. Ну, то нас кілька лишилося таких, що ми і шістдесятників діждали».
Нині Іван Мирон служить у церкві дяком та охоче приймає гостей, щороку відвідує урочистості на Красному полі з нагоди подій Карпатської України, інші громадські заходи і школи. Він і в такі поважні роки косить і порається по господарству, от зараз тішиться козенятам: приплід ж бо на хазяйстві. Ніколи не їсть із залізного чи алюмінієвого посуду – каже, доста було 25 років миски, не терпить оселедців і загалом риби: таким, вже несвіжим, годували в таборах.
«Брат останній раз прийшов на побачення. Каже: бери хоч щось. Відповідаю: нічого не беру, бо не дадуть, не положено. Він просить узяти. Ну то я взяв п’ять грушок-петрівок, та й пачку 50-грамову індійського чаю і пачку соди, бо дуже просив Михайло Жураківський із Ясіня, йому погано було із шлунком, ми з ним єдині два по 25 років були, він потім лише півтора року на свободі прожив… Узяв у руки перед себе, ішов перевдягатися, де маєш здати штани і куртку, і забрати своє. Там була жінка, я став перед двері, тримаю ці грушки, чай і соду в руках, вона каже: несіть назад, не положено, зачиняє двері. Стою знову, відчиняє, каже: не просіть, не моліться, не дам, не положено. Третій раз пустила мене за двері, я поклав то на стола, перевдягаюся, вона взяла і винесла геть, вивергла (викинула – закарпатською говіркою – прим. авт.). Отаке ставлення…»
Чорний чай і чорний же шоколад – найкращі для нього подарунки; заварку і зараз полюбляє найміцнішу. Чорним чаєм і господиня – пані Христина – частує гостей, радіючи, що тепер у хаті Миронів їх не бракує. Певний час після звільнення Іван Мирон був самітником, люди не поспішали товаришувати із «зеком» і «ворогом народу»: коли їхали в автобусі на працю, поруч «табірника» ніхто не сідав. Але потроху життя верталося в природне річище, освіченого (починав працю шкільним учителем, завжди любив читати, а в таборах ще й англійську вивчив), привітного та скромного чоловіка знову полюбили в рідних краях, незважаючи на дивацтва: міг здивуватися телевізору, мовляв, що за коробка, або замовчати посеред розмови, поринувши в себе.
«“Крупінка за крупінкой ганяєтся с дубінкой“. Це про нашу пахльобку з ячної крупи. На кожен третій день в карцері “паложена гарячая піща“, а так пайка 300 грамів хліба і вода – на весь день. Сидиш там у трусах і сорочці. Багато я на карцері був. Бо не корився. Хоч і не жалівся ніколи. Ні на інших в’язнів, ні на чекістів. Ну, бо нащо чекісту на чекіста жалітися. Мені якось інший в’язень віддав свою пайку, сказав, то подяка, що я в “цих“ як громовідвід: караючи мене, на них менше звертають увагу».
Після звільнення «перекваліфікований» з учителя на кочегара колишній в’язень Іван Васильович побрався з жінкою з сусіднього села, але дітей не зажили. На Івані Мироні обривається цей добрий рід гуцулів-українців, але не рветься ідейна нитка життя: усіх борців за Україну він називає синами. Карпатські січовики були його натхненням із дитинства, та і в підпілля, в ОУН, пішов за старшими – активістами Карпатської України. Ми, звісно, запитуємо в Івана Васильовича про те, що хотів би сказати тим, хто сьогодні боронить Україну на фронті. «Най Бог їх береже. Нехай пам’ятають, що боротися за Батьківщину – це не обов’язок, а честь. Я з ними хотів би бути… І зараз би пішов, якби міг», – каже Іван Мирон.
«Що було найважче в таборах? Сама неволя. Так, і звістка з України втішна була б, але ти її не маєш. І найбільше оте відчуття, що постійно ці конвої, виклики, і ти змушений, хочеш-не-хочеш, бути покірним. І роботи, той примус до них. І обшуки постійні, тобі писати б той щоденник – а не маєш змоги, а так хотілося б, і багато чого цікавого маєш занотувати…»
Іван Мирон нині – місцева жива легенда. Та досі… злочинець. Сьогодні – єдиний з живих нереабілітований «сталінський» політичний в’язень Закарпаття. Наприкінці березня небайдужі знову ініціювали звернення про початок процедури реабілітації Івана Васильовича, документи спрямовані в обласну і Генеральну прокуратуру, в інстанції, які й у 1995-му році тільки підтвердили вирок Сталіна і відмовили в знятті тавра злочинця з чоловіка, просто перекваліфікувавши справу зі «зради Батьківщині» на «державну зраду» за… кодексом 1961-го року. Мовляв, тим, хто боронив Україну зі зброєю, реабілітації не передбачено. Утім, сам Іван Васильович як ніколи не просив помилування чи не складав каяття, так і не звертався і щодо реабілітації, натомість йому йдеться про визнання державою усіх учасників визвольних змагань ХХ століття борцями за волю України.
«Коли пішли ті комісії по таборах, вони і по 50 людей на день пропускали. Хтось і виходив. І проходили через них хлопці, які такі геройства робили, що мені і не снилося… Лише думаю, як би то шапки не взяти, бо не хочу її перед ними знімати. “Заключьонний Мирон, пачєму ви так поступалі?“ – “Било такоє врємя“ – “А єщьо і учітєль! Можетє ідті!“ Так я й того разу лишився. Як неодноразово. Не написав я покаяння. Нас вчинили на своїй землі рабами. Я цього не прийняв. У чому я винен? Що свою землю і наших людей захищав? То не провина, а честь!»
![]()
Чи побачить Іван Мирон рішення «іменем України» про те, що він уже не її «ворогом» хоча б з нагоди 100-річчя проголошення Карпатської України та свого 90-річчя, котре відзначатиме 9 березня 2019 року, до слова, в день народження улюбленого ним Кобзаря? Іван Мирон полюбляє жартувати з гостями, що планує жити до ста років, мовляв, має добре загартування, і ніби як доказ тисне руку своєю міцною правицею, а ми його обіймаємо…
Алла Хаятова, Рrefiks
Фото: Сергій Гудак та з матеріалів справи і архіву, люб’язно надані часописом «Екзиль»
